Гіперактивність — це надмірна рухова активність, імпульсивність і труднощі з концентрацією уваги, які можуть виявлятися постійно і порушувати, наприклад, адаптацію дитини в садочку, школі, родині.

Які можуть бути причини гіперактивності?

Біологічні фактори.

1. Це може бути нейрофізіологічна незрілість дитинки, яка в нормі поступово вирівнюється. Зрозуміло, що ми дорослі допомагаємо в цьому випадку. Але дозрівання префронтальної кори на кожному віковому етапі тут затримується. Префронтальні відділи кори головного мозку відповідають за контроль довільної психічної діяльності, і зокрема, поведінки.
2. Труднощі під час вагітності і пологів мами (гіпоксія, інфекції, інтоксикації тощо).
3. Генетичні чинники (можливо є хтось із родичів, хто був схожим у дитинстві, гіперактивним).

Психологічні фактори.

1. Постійний стрес.
2. Переїзди, конфлікти, відсутність постійного режиму.
3. Знижену рухову активність також можемо сюди віднести. Дитина в такому випадку слабко контролює власне тіло, що обов’язково відображається на поведінці. Плюс на системних тренуваннях (басейн, східні єдиноборства тощо) покращується вольова сфера, що також допомагає вчасно відгальмуватися в звичайному житті, в навчальному процесі.

Соціальні фактори:

1. Гіперопіка або навпаки, гіпоопіка з боку дорослих.
2. Гаджети, телевізор, постійний шум навколо.
3. Відсутність мінімальних правил вдома, яким слідує вся сім’я.
4. Підвищені вимоги до дитини з боку дорослих.
5. Привертання уваги до себе такою поведінкою (тут з причиною краще розбиратися з дитячим нейропсихологом).

До п’яти рокі діти достатньо рухливі і можуть бути гіперактивними. Нервова система зріє, самоконтроль тільки формується.

Під час адаптації до садочка, школи тощо дитинка теж може бути с підвищеною руховою активністю.

Але є випадки, коли варто звернутися за консультацією до медичного фахівця:

• Така поведінка дитині заважає спілкуватися, навчатися;
• Порушення сну;
• Сильні афективні емоційні реакції, агресія, самоагресія, прихована агресія;
• Проблеми спостерігаються усюди (тотальність), у різних середовищах і на протязі тривалого періоду часу (6 місяців і більше)

Можна звернутися до сімейного лікаря, який за потреби скерує далі до дитячого невролога, психолога, нейропсихолога або психіатра.

Що можна робити дорослим, щоб допомогти дитині:

• Організувати чіткий режим дня;
• Пояснювати прохання коротко, простими реченнями, не перевантажувати «інструкції»;
• Обов’язково відмічати позитивні дії;
• Обмежити або виключити гаджети;
• Контролювати емоційне навантаження дитини;
• Організувати рухову активність як спільну, так і з тренером індивідуально /в групі.